Його появі передувала напрочуд романтична історія зустрічі у одеській церкві робітника доків та служниці-сироти – це було кохання з першого погляду, і Панас Стельмах просив руки своєї обраниці Ганни у… її роботодавців-німців – адже ніяких ближчих претендентів на роль родичів не знайшлося…
Новоспечена родина повернулася на батьківщину чоловіка – у Дяківці. 24 травня 1912 р. в селі Дяківцях Літинського повіту на Вінниччині в бідняцькій сім’ї народився Михайло Стельмах. Проте через деякий час довелося знову їхати до Одеси, і остаточне повернення до Дяківців відбулося тоді, коли Михайликові виповнилося аж вісім років. Любов до Одеси Михайло Стельмах проніс крізь усе життя, проте своєю батьківщиною все-таки вважав Дяківці
«В Дяківцях я народився, а дитинство моє до восьми років проходило в Одесі, на Херсонській, зараз це вулиця Пастернака 16. Тоді я пізнав запах моря, ловив і бички і рачки. Можливо, від того у мене така пристрасть до рибалки. Тут пізнав я героїчну Одесу з розповідей батька та його товаришів, які заходили до нас в гості. Пройнявся ритмом одеських заводів. Познайомився з одеськими вулицями. Я пізнав, друзів, і романтичну, і героїчну, і трудову Одесу» – пригадував Михайло Панасович
Великий вплив на формування письменницького таланту у малого Михайлика мали також батько Панас Дем'янович – під час російсько-японської війни кочегар на крейсері "Жемчужний" та дід Дем'ян – колишній кріпак, талановитий майстер, мудрий філософ, працелюб. А першим учителем і наставником був голова комнезаму дядько Себастіян – правдолюбець, гуманіст, людина світла і добра
На корі зі мною стельмах сивий,
|
У роботі дні пливуть чудові,
|
Може, тим без пісні я не можу
|
Сім’я була бідною, але вроджена доброта й уміння у найменшій травинці помічати красу природи навчили радіти кожному дню, із повагою ставитися до людської праці. З величезною любов’ю письменник завжди згадував про батьків і діда. Саме вони навчили малого людяності, здатності у нелегкому трудовому житті вистояти, не схиливши голови, почуттю гумору, яке дорослий Михайло пронесе через усе життя
До школи Михайлика прийняли до другого класу, настільки він гарно читав і писав. В той час жити і вчитися було дуже важко. Йшла ще громадянська війна. Жорстокі бої точилися й на Поділлі. У Стельмахів на всю родину були одні чоботи, тому батько не раз у люті морози чи негоду носив Михайлика у школу на руках, загорнувши у свою кирею. З ранніх років хлопчик переймається любов'ю до хліборобської праці. Вчився орати, сіяти, жати і косити. Пізніше допомагав батькові теслярувати і стельмахувати
Багато незабутніх вражень лишилося від дитячих років. І одне з них — від вистави, яку вперше побачив Михайлик у сільській хаті-читальні. Враження було таке сильне, що хлопець вирішив і сам написати п'єсу. Немало днів і ночей працював над нею — і таки написав. Звичайно, це було дитяче, наївне писання. Але отой потяг до поетичного слова, до мислення образами, потяг у світ чарівного слова — то був прояв природного обдарування, таланту
Інститут він успішно закінчує в 1933 році. Здобувши вищу педагогічну освіту, Михайло Панасович стає учителем. Шість років він працює на цій посаді в сільських школах Поділля і Полісся
Рожевий схід. Галуззя молоде
|
|
|
Доробок М. Стельмаха – збирача фольклору – потребує спеціального вивчення. З листів, спогадів, деяких публікацій та архівних джерел відомо, що кількість Стельмахових записів народних пісень сягає до тисячі, казок, легенд, переказів – декілька сотень; чимало прислів’їв та приказок, загадок, замовлянь, голосінь, прикмет. Збереглося кілька зшитків Михайла Стельмаха з часів його подорожей Західною Україною – він записував різні діалектизми, сюжети з життя, навіть замальовував різні екзотичні як на подолянина предмети побуту
Якщо дивитися лише на факти, то Стельмах-письменник виріс зі Стельмаха-журналіста. Починав він 1924 р. як дописувач обласної газети «Червоний край» (нині «Вінниччина»). Потім поступово перейшов до поезії, але побачив, що вона не дає йому такого простору, як проза
Стельмахові пощастило з літературними вчителями: у 1939-1940 роках він потрапив на письменницькі курси при Спілці письменників України – ті «інженери людських душ», яким удалося пережити 37-38 роки, напучували творчу молодь на шлях істинний…
До війни, як розповідав Стельмах в колі близьких людей, його двічі оминули репресії. Спершу його викликали в НКВС і показали донос, нібито написаний його найкращим другом, з яким Михайло Панасович разом вчителював. Але Стельмах зауважив, що почерк не той, тобто друг його не зраджував. Пізніше «чорний воронок» під’їхав вночі до сільської хати, де Стельмах знімав кут у господині. Постояльця вдома не виявилося (за дивним збігом обставин він, вирішивши ввечері прогулятися, заблукав в дніпровських плавнях і повернувся в хату вже на світанку). А господиня, добра душа, сказала енкаведистам, що квартирант виїхав і більше сюди не повернеться
З 1936 року у газетах та журналах починають друкуватися його вірші, де поет оспівує рідну землю, людину праці, передає схвильовані особисті переживання, почуття. В поетичному доробку Михайла Стельмаха є багато задушевних, ліричних творів інтимного характеру. Це вірші про молодість, про кохання і дружбу, про радість і щастя у житті
Війна застала поета у Білорусії, під Полоцьком, де він служив рядовим артилеристом-зв'язківцем. Потрапивши на фронт, отримав важкі поранення. Травми спини і голови надовго вклали Михайла на лікарняне ліжко, а одужавши, він знову пішов на фронт. Та попередні рани не давали змоги воювати, а тут трапилася ще одна. Тому рішенням комісії був списаний, і службу на війні продовжив у штабі спеціальним кореспондентом газети “За честь Батьківщини” (Перший Український фронт). Лише у 1944 році він повернувся до активних бойових дій, кінець яких зустрів на німецьких землях. Бойові побратими згадують, що він нічого не боявся – завжди рвався на передову
Ординці воїна скришили,
На землю впало тіло біле І, наче зерно, проросло, А влітку маком зацвіло… | В моїм краю забули люди,
Бо їхній слід – страшний укіс Травою мертвою поріс. А мак цвіте віки в роздоллі – В косі дівочій і у полі. А мак цвіте! |
Та особливо мистецький талант письменника розцвів у прозі. У 1949-1951 роках побачили світ дві книги: “На нашій землі” і “Великі перелоги”, що складають роман-хроніку “Велика рідня”, твір, мрія про який зародилась ще задовго до війни. Вісім років віддав письменник своєму роману, який був удостоєний Державної премії Союзу РСР. У цьому романі майстер зобразив українське село на рубежі 1930-х років, а також періоду Другої світової. І критики, і дослідники творчості Стельмаха вважають, що саме цей твір є творчим заповітом, який так довго йшов до свого читача
Автор не побоявся порушити заборонені тодішньою владою питання і викласти їх на сторінки роману. Так із-під пера вийшла тема про Голодомор 1933-го, про сталінські репресії, про страшний час, коли всюди снували донощики і аноніми. Він передав усю атмосферу тих часів, коли навіть дихати інакше було заборонено. А висловлення особистої думки тоді закінчувалося однаково — свинцем у потилицю. Описав свавілля керівників партії, та їхні безчинства
В 50-60 рр. розпочалася ціла низка епічних творів Михайла Стельмаха:
Після 1957 року хмари над головою Стельмаха почали збиратися. Колеги по перу назвали його твори такими, що пронизані “націоналістичними настроями” і вже зронили зерно неблагонадійності. Порятував письменника випадок. Із Москви саме надійшло повідомлення про присудження Сталінської премії за роман “Кров людська – не водиця”, хоча в Україні він мало не потрапив до розряду заборонених. Роман “Чотири бороди” не прийшовся до смаку тодішньому секретареві ЦК КПУ з питань ідеології Валентинові Маланчуку. Сумнозвісний борець з будь-яким проявом українськості не допустив до видання антирадянський твір. Текст довелося адаптувати під тодішню ідеологію
Та нападки з боку Маланчука Михайло Панасович сприйняв глибоко до душі і навіть захворів. Врешті-решт письменник наважився і звернувся до Москви за допомогою. На диво самого Стельмаха, роман дозволили друкувати для широкого загалу, хоча і російською. Із твором мовою оригіналу український читач ще не скоро познайомиться. Стельмах був єдиним українським радянським письменником, що здобув найвищих нагород за свою творчість і не був членом Комуністичної партії Радянського Союзу
Стельмах і працював дуже ретельно. Не брав ручки до рук, доки не продумував увесь текст від першої сторінки до останньої. Не дивно, що процес написання тривав кілька років. Причому кожне речення Стельмах читав уголос – вивіряв його звучання… Діти письменника згадують, що звикли засинати і прокидатися під його бурмотіння. І навіть уже видані твори він читав із червоним олівцем у руках
Ярослав Стельмах був дитячим письменником, драматургом, автор вистави «Синій автомобіль» (загинув в 2001 р. в автомобільній катастрофі). Донька: Марта Стельмах-філолог, фольклорист, дизайнер ландшафту
Син Михайла Панасовича Дмитро Стельмах з юнацьких років працює зі словом. Він — перекладач, письменник, журналіст, автор гумористичної повісті “Фарс-мажор” та книжки спогадів “Скелети в письменницьких шафах”. У перекладах Дмитра Стельмаха в Україні виходили твори Рея Бредбері, Марка Твена, Брета Гарта, Катаріни Прічард, Чарльза Персі Сноу, Реймонда Муді, Джона Фаулза, Далтона Трамбо, Філіпа Пуллмана, Енід Блайтон, Нортона Джастера, Роузі Бенкс та інших
З лагідною усмішкою, з теплим гумором, цікаво й дотепно писав Михайло Панасович казки та вірші для дітей. І для маленьких читачиків, як і для дорослих, знаходив письменник своє мудре проникливе слово, що доходить до самого серця, примушує задуматись, вчить робити добро. Маючи неабиякий педагогічний досвід, знання дитячої психології, вміння розповісти найменшим цікаво про цікаве, своїми творами Михайло Стельмах виховує любов до краси і знань, до людини і природи
Ще один крок письменника до вершин майстерності – роман “Дума про тебе”, який побачив світ у 1969 році. Він став гімном найблагороднішому з людських почуттів – коханню. Через долю Ярини Безкоровайної і Богдана Романишина письменник простежує складний шлях героїв до щастя. Останньою роботою і своєрідним творчим заповітом митця став роман “Чотири броди”(1979 р.), за який М. Стельмаха нагородили у 1980 році Державною премією України ім. Т. Г. Шевченка
А вже від прози Стельмах перейшов до драматургії. Хоча, можливо, рівень його драматичних творів дещо поступається рівневі прозових, Стельмах любив театральні постановки. Адже коли пишеш роман, не бачиш реакції читача – хіба що рецензії зможеш прочитати, але ж це не те… Тому в театрі Стельмах дивився не на сцену, а в зал.. Він написав кілька п'єс: драму “На Івана Купала”(1966), трагедію “Зачарований вітряк”(1967), “Золота метелиця”, комедію “Кум королю”(1967), створив сценарій документального фільму “Живи, Україно!”, брав участь у створенні кінофільмів за своїми творами: “Правда і кривда”, “Дума про любов”, “Над Черемошем”, “Кров людська – не водиця”, “Дмитро Горицвіт”
|
Святкування дня народження батька традиційно відбувається у Музеї Михайла Стельмаха. Слава Богу, встиг його зробити за півтора року до розвалу СРСР. За нової влади це було б нереально. Зараз це вже музейний комплекс, до якого входить і садиба родини Стельмахів. Музейна експозиція — сім залів на другому поверсі, а на першому — бібліотека
Дмитро Михайлович Стельмах
Одержавши у 1961 р. Ленінську премію за трилогію «Хліб і сіль» (1959), «Кров людська – не водиця» (1957), «Велика рідня» (1949-1950), Михайло Стельмах замислився про те, на що її використати. І вирішив… пожертвувати грошовий еквівалент премії на будівництво школи у рідних Дяківцях – бо діти вчилися у звичайних хатах… Щоправда, грошей вистачило лише на фундамент, але справу було зрушено з місця – і за якихось два роки (у ті часи це майже світлова швидкість) школа постала! У кращі часи тут навчалося близько 600 учнів… Дочка письменника, Марта Стельмах, кілька місяців ходила в дяківецьку школу. Зберігся лист від Михайла Стельмаха до тодішнього директора, в якому він просить проявляти до дитини письменника відповідні вимоги…
Кілька поколінь українців зачитувалися творами Михайла Стельмаха – його твори виходили мільйонними накладами. Не дивно, що листи з усіх куточків України Стельмах одержував мішками. Люди, не знайомі між собою, писали, що він розповів про їхнє життя, і дякували за це…
Життя Михайла Стельмаха пройшло у творчій і натхненній праці. Великий українець і гуманіст, громадянин і митець, майстер художнього слова, він усього себе присвятив своєму народові, відкривши світові його духовне багатство, мужність, працелюбство, його лагідну і поетичну душу